Ось вона… моя єдина мрія переді мною, вона так близько, але в той же час так далеко! Я знову не зміг, хоча і обіцяв собі, що підійду, давав слово; та коштувало тільки її побачити, її блакитні очі, її посмішку, і все, тіло відмовлялося слухатися. Хотілося бути поруч, обійняти, але з’явився страх, цей підступний мисливець на слабаків. Я боявся підійти, сказати усе, що відчуваю.
Час наче спеціально зупинився, щоб я зміг помилуватися на неї: на її гарне обличчя, рівне каштанове волосся, бездоганну фігуру. Проходячи мимо, вона затримала на мені погляд, ніби хотіла щось сказати, але, так і не наважившись рушила далі. Я пішов слідом за нею, все ще сподіваючись перебороти себе й підійти. Але вона вийшла із будівлі й попрямувала в сторону проїжджої частини. Дівчина вже дійшла до середини дороги, коли сталося це…
Автомобіль з’явився ніби не звідки, машина мчала на неї немов навмисно. Я хотів крикнути… ні… я кричав, але слова застрягали в горлі. Стало зрозуміло, що все, кінець, уже нічого не змінити, але я побіг, намагаючись врятувати, і… встиг, доторкнувся до плеча, відштовхуючи в сторону…
Я не чув удару, не відчував болю, просто різко вимкнули світло. Не було нічого, мене оточували лише темрява і тиша, ні думок, ні спогадів, нічого навколо. Не знаю, скільки часу минуло – може мить, а може, ціла вічність, але я прокинувся, немов знов увімкнули світло, раз: і знову живий. Піднявся і покрокував до неї. Рука висіла батогом, нога підверталася, все тіло пекло вогнем, але я вперто йшов. Вона лежала на асфальті в калюжі власної крові, яка, здавалося, текла звідусіль – з рота, носа, вух, з усіх частин тіла. Проте дівчина все ще дихала і навіть була у свідомості. Я присів поруч.
- Я зав… кх… завжди мріяла, що… щоб ти був поруч, як зараз, але боялася. Я… - вона замовкла… назавжди.
Тільки зараз я зрозумів: вона була єдиним вогником, що розганяє темряву і холод в моїй душі, тією іскоркою, через яку хотілося жити, і ось зараз вона зникла…

Але все було б інакше, якщо хтось з них переборов свій страх…